БРАТИ КАПРАНОВИ: «БУДЬ-ЯКИЙ ЧОЛОВІК АБО ОДРУЖЕНИЙ З ВІДЬМОЮ,




Моя розмова – з українськими видавцями, письменниками, публіцистами, громадськими діячами і просто неперевершеними витівниками – братами Капрановими. Їхньому винахідництву таки направду немає меж: то вони організують конкурс секс-символів української літератури, то вирішать перекласти Конституцію України мовою... віршів, то змусять наших улюблених авторів готувати оригінальні страви та так, аби нагодувати всіх відвідувачів книжкового ярмарку! Та наразі говоритимемо не про це, а про любов братів до читачів, до книжок і, звісно ж, до їхніх дружин та дітей...

– Дмитре, Віталію, у мене давно склалося враження, що ви, як ніхто, любите українського читача. Завше хотіла запитати: за які такі заслуги?
– По-перше, без вас нема нас. Себто письменник без читача – що детонатор без гранати: клацає, а не вибухає. По-друге, без читача нема книжки, адже непрочитана, вона перетворюється на стосик задрукованого паперу, і лише в голові читача стає твором мистецтва. По-третє, в тому, що український читач – найкращий у світі, ми переконуємося щоразу, коли випадає нагода поспілкуватися... Тому те, що наші романи видають за кордоном, нам нецікаво...

– Але чому?
– Зрозуміти й оцінити те, що ми пишемо, може лише той, хто виріс тут і знає цю культуру. Ми не вміємо писати про абстрактні речі, про людей без національності, без органічних цитат, які в голові у кожного з нас. А в іноземціві зовсім інші асоціації... Нині модно писати так, що однаково зрозуміло якутові, індіанцю, американцю... От у Польщі назву нашого роману «Кобзар 2000» переклали як «Казки колишніх народів радянських». Хто такий кобзар, вони не розуміють... Чи не тому ми завше боремося за долю саме української книжки... Прикро, що нам уряди постійно закидають, мовляв, ви погано пишете, українська книжка не конкурентоспроможна, вона нікому не потрібна...

– Є за що не любити політиків…

– Це люди аморальної професії, а з такими ми намагаємося не спілкуватися. Політик, який не бреше і виконує обіцянки, припиняє бути політиком. Навіть серед них є порядні люди, але робота в них погана…

– А як ви ставитеся до того, що вас називають провокаторами?


– А ще нас називають козлами й іншими словами, що їх не повторюватимемо... Це так кажуть, коли хочуть лаятися або комплімент зробити. Але ми просто намагаємося у всьому знайти щось цікаве й незвичайне, відтак провокуємо хіба емоції або дух…


«МИ ШУКАЛИ САМЕ БЛИЗНЮЧОК»
– В автобіографії ви написали: «Нам пощастило – ми не вивчали української мови в школі... І саме завдяки цьому не встигли зненавидіти українську літературу, як більшість школярів...» Прокоментуєте?


– Наше дитинство минуло в Очакові, що на Миколаївщині. І саме там, як не дивно, у книгарнях можна було купити дуже багато україномовних книжок. Ми розмовляли російською, але знали й українську. Наша бабуся, випускниця Одеського інституту шляхетних панянок, вільно володіла французькою, тож привчила внуків шанобливо ставитися до всіх мов. Удома ми часто влаштовували дні якоїсь мови і весь день намагалися розмовляти тільки нею. .. Щоправда, у нас з іноземними не вельми склалося. А ось старший брат Сергій їх знає понад п’ятнадцять. Він учений, викладає в Києво-Могилянській академії...


– Цікаво, а як спілкуєтеся з власними дітьми, адже ваші дружини, що теж близнючки, з Росії?

– Із цим у нас жодних проблем, наразі ми всі україномовні. Хоча довго жили в Москві...

– Розкажіть про сім’ю і дім...
– Одна з версій: у Дмитра – два сини, Сергій та Дмитро, а у Віталія – син Андрій і донька Оксана, яку вдома звемо Кшися. Ми живемо однією великою сім’єю у власному двоповерховому будинку. Нагорі оселилися діти. До речі, у нас нема такого: твої-мої. Вони обох нас називають батьком, як і наших дружин – мамами... Діти не вважають себе двоюрідними, бо впевнені, що тат і мам у комплекті має бути по двоє.

– Як так сталося, що з-поміж трьох парубків з’явилася квіточка-дівчинка?
– Це щоб знищити чоловічу гегемонію, повернути нас на землю...

– Хтось із дітей планує піти батьківським шляхом?

– Хтозна. Ми з фахом визначилися 33-річними, і куди цей шлях нас доведе – напишуть уже на могилці... Ми пропагуємо ідею, що освіта – це гімнастика розуму, себто діти мусять мати розвинуті мозок і душу, а для цього мають вивчати складні науки. Гадаємо, ліпшої за математику немає... Один син погодився, другий говорить про економіку, тож ми хочемо, щоб то було щось більше, аніж бухгалтерські навички та маркетингові догми. Тіло й мозок треба постійно тренувати. А загалом для нас важливо, аби діти навчилися зав’язувати шнурівки і відрізняти добро від зла...


– Батьківська популярність їм не заважає?
– Інколи дратує. Вони ж уже вважають себе самодостатніми, особистостями... Але конфліктів з цього приводу не виникає.


– Це правда, що одруження з сестрами-близнючками ви заздалегідь спланували?
– Авжеж. Ми їх шукали спеціально, бо помітили, що нам подобаються ті самі дівчата... Завдяки родичці, яка підказала, мовляв, от приїхали відпочивати в Очаків такі гарні панянки. Ми пішли в атаку. Тільки-но познайомилися, кинули на пальцях і визначили кому яка. На відстані шістдесяти метрів, без жодних переморгувань, кожен приборкав свою, і, можна сказати, не помилилися... Через рік ми одружилися, нам було по двадцять років, їм – по сімнадцять. Разом поїхали жити в Москву. До слова, надто сподобалося, що вони живуть на вулиці Івана Франка... До речі, попри однаковісінькі смаки, через жінок ми ніколи не сварилися. Ще з дитинства домовилися кидати на пальцях. Якщо дісталася одному, інший відходив у тінь...

– Таки по-братськи!

– По тому, як ми прочитати Біблію, зрозуміли, що Господь сотворив чоловіка за своєю подобою, себто чоловік – клон Бога. А от жінку Він творив без зразка й подоби, тому вона – справжнє диво! Отож, кожна жінка – істота цілком загадкова, її неможливо зрозуміти. І єдина мудрість, яку чоловіки повинні осягнути, – не варто намагатися зрозуміти жінку...


«КОЛИ ДМИТРА ОПЕРУВАЛИ, МЕНІ БОЛІЛО СЕРЦЕ»
– Про жінок ми ще поговоримо... Скажіть, а бодай через щось між вами, братами, виникають суперечки?
– Є дві концепції: перша – не виникають, друга – постійні суперечки. Яка вам більше до вподоби? Насправді ми завше щось обговорюємо з двох боків. Це можна назвати суперечками або ж ні, бо нема конфлікту, тобто ми цілком один одному довіряємо...


– Наразі багато говорять про телепатичний зв’язок між близнятами. З вами щось подібне траплялося?
– Так, коли Дмитра оперували, мені дуже боліло серце... Відчуваємо, коли хтось із нас потребує допомоги... А що було в наших дружин! Коли Інна, дружина Віталія, мала у Москві народжувати, Світлана з Дмитром тоді були в Очакові. Наступного ранку Світлана не могла піднятися з ліжка: ніби все гаразд, а лежить як мертва... Наша мама, лікар, кинулася допомагати, відтак зрозуміла, що то, напевне, Інна народжує у Москві! Саме так і було,бо, коли все скінчилося, Світлана цілком здорова встала з ліжка...

– А тепер про жінок. Гадаєте, кожній з нас під силу приворожити чоловіка?


– Авжеж! Жінка феноменальна, але не кожна це розуміє. Одним поглядом, рухом вона може творити дива. Але хитрість у тому, що не вміє цим керувати... Жінка, як і кожне диво, сильніша за саму себе. І саме таких жінок називають відьмами…

– Отже, щоб писати про відьом вам доводиться з ними спілкуватися?

– Безумовно. Й то – щодня. Це нормально для кожного українця, бо якщо ти не одружений з відьмою, то принаймні спілкуєшся з нею…

– Невже правда й те, що ви з русалками бачилися?


– Якби люди з ними не зустрічалися, хіба стільки про них писали б?! Вперше ми їх побачили у старовинному миколаївському козацькому селі Мегія, що на Південному Бузі. Як і жінки, вони з двома ногами, а не з хвостом, як у грецьких серен, що з ними часто плутають русалок… І на Дніпрі бачили, вони водяться на островах, де Конче-Заспа...

– Ви не приховуєте, що свою творчість присвячуєте жінці. Скажіть, направду українок вважаєте високоморальними?
– Ні, це вони про себе так кажуть, бо хочуть виглядати не такими, які є насправді. Оцей культ цноти врівноважує підвищена сексуальність... Дивно, бо українська жінка вночі на шабаші гуляє, а зранку до церкви йде... Знаєте, чим відрізняються наші жінки від інших? Тим, що вони роблять усе те саме, але при цьому червоніють...


– Може, щось порадите, аби ми направду були дивом...
– Лише впевненості. Невпевненість втрачає магічність. А оце намагання загнати її в якісь розміри, сказати, що ти не така, бо не користуєшся тим-то кремом... Жінка має бути такою, яка вона є: худою, довгою. Їх не можна ділити за розмірами, кольорами, сумами грошей... Кожна жінка має відчувати, що от іду, на нього гляну – і він за мною піде. Оця упевненість і є основою жіночності...



КОРОТКІ ВІДПОВІДІ НА КОРОТКІ ЗАПИТАННЯ

– Улюблене місце, де черпаєте теми й натхнення для нових романів?

– Воно мігрує. Хоча безнадійно закохані в рідну Таврію, у Дніпро, Карпати, Дике поле, що на Дніпропетровщині.

– Тринадцять років ви жили у Москві, саме стільки – у Києві. Які найяскравіші порівняння?

– Росія дуже різноманітна, з іншими людьми. І справа не в мові, там пантеон не той, не ті поняття, культура... Важка країна, геть не така, як Україна...

– У Москві ви працювали…

– …на керівних посадах у фармацевтичному бізнесі.

– Чому по приїзді в Україну взялися саме за видавництво?

– Бо тут не було видавництв. Нині маємо власне – «Зелений пес», видаємо дамські романи, детективи, фантастику, дитячі книжки, бібліотеку пригод...

– Можете себе віднести до такого чоловічого типу, як мачо?

– Ні, бо наша мета не жінки, а справа, яку робимо.

– Ви заявляєте, що аби написати філософський роман не обов’язково навіть мати середню освіту…

– Так, бо нині хибне враження про філософську думку. Ми гадаємо, що філософські думки мають виникати у читача, а не їх повинен проповідувати автор... От ми самі за десять років Ніцше дочитали до вісімнадцятої сторінки...

– То що треба мати, щоб писати добрі твори?

– Талант, як мінімум, і бажання, як максимум. А ще обов’язково ставити мету: навіщо це пишу.

– Ваша філософія життя?

– Чоловік-творець, тож має створювати світ навколо себе. Робити це треба свідомо, бо якщо не встигнеш, то житимеш у чужому, а це дуже незатишно й дуже погано...


Последнее от

В Днепре пассажиру трамвая разбили голову. Видео

У Москві помер легендарний радянський режисер

Валерию Леонтьеву - 70! Модный бунтарь и любимец публики